Любов як теорема: через 40 років волинянин одружився з «дівчам», в яке закохався у юності

Хоча давно вже літо відцвіло – Та осінь ще леліяла кохання.

Років розлуки наче й не було…

Немов би стрілись вперше чи востаннє.

Вони стояли мовчки хвилин зо п’ять. Серце в обох, здавалося, от-от вискочить з грудей. А потім почуття та емоції злились в однім палкім цілунку – такім солодкім, ніжнім і жаданім – як у молодості. Вмить згадались їхнє знайомство, таємні побачення. Здавалося, що хтось повернув час назад в їхню далеку юність. Їхнє кохання не згасло, а ще більше розцвіло пишним буйним цвітом, назва якому – Любов...

Коли Петро їхав машиною на вокзал зустрічати Галю, все думав, що скаже їй при зустрічі. У думках підбирав потрібні слова, фрази. Але вони враз чомусь змішалися в тугий суцільний клубок. Він, як той 20-літній хлопчисько, губився у своїх думках, а серце билося, тріпотіло, як у тої пташини, що потрапила у сильце.

Не менше переживала і Галя.

«Їду на чужину… Туди, куди 40 років тому відмовилася їхати. А зараз… Хай вже буде так, як є. Без зайвих запитань і пояснень». Вона їде до коханого. Вони почнуть своє життя з чистого аркуша.

Колись, в далекому 1976 році, Петро Рихлюк із села Мизове Старовижівського р-ну пішов служити в армію і потрапив у Полтаву. Там він був шофером, на вихідні возив солдатів на танці, куди приходили дівчата з гуртожитку від бавовняної фабрики. На тих танцях Петро познайомився з Галею Келлер (Синиця), і між ними зав’язалася дружба. Сімнадцятирічна дівчина з довгою до пояса косою припала молодому солдатику до душі з першої зустрічі. Він не уявляв без дівчини жодного дня, жодної години свого життя. А тому закоханий Ромео, коли в казармі всі солдати полягають спати, втікав у самоволку до Галі. Перескакував через високі паркани (а їх було десь штук зо 5) – і жодного разу не попався! Ніхто ніколи його не зловив. Галя навіть не здогадувалась, яка ціна була «заплачена» за кожну зустріч із коханим. А по вихідних молодий солдатик брав «увольнітєльну» і гуляв з Галею Полтавою. Квітів, звичайно, він не купував (бо де в солдата гроші?). Тож замість квітів – Петро збирав кленові листочки і дарував дівчині.

Дружили вони півроку, а потім Петро запропонував Галі вийти за нього заміж. Дівчина від щастя аж сяяла і була на сьомому небі. На радощах Петро Рихлюк написав матері, що буде женитись – тож мати приїхала подивитись на майбутню невістку. Дівчина їй сподобалась, але синові сказала: «Прийди додому, як солдат, а потім вже будеш женитися…»

Петро рахував до дембелю дні, години, хвилини… Швидше б додому! І ось нарешті кінець службі – він удома. Минають 4 місяці, а Петро як у воду канув. Ні листа, ні дзвінка. Галя вже втратила всяку надію. Все думала, що мама відговорила. Та у серпні Петро приїхав в Полтаву, в гуртожиток, де жила Галя, і сказав: «Поїхали!» Але дівчина чомусь показала свій гонор – їй хотілось покозирятись перед хлопцем. Вона запропонувала: «Залишайся у Полтаві, і будемо жити тут». Але Петро поїхав додому до матері (бо батько помер, і йому треба було сіно заготовляти, садити городи, глядіти худобу). Сестра запитала хлопця: «Чого не привіз Галі?» На що той відповів: «Не схотіла…»

Не раз Петя замовляв переговори – та Галя чомусь не приходила на переговорний пункт. Довгі безсонні ночі були у дівчини: все думала, як правильно вчинити? А чому відмовила – сама не знає, хоча дуже любила хлопця. У думках перебирала кожен поцілунок, обійми. Йдучи вулицею, згадувала, як літніми вечорами ходила тут з Петром. Коли після навчання Галя поїхала до своїх батьків, Петро, знаючи їхню адресу, чомусь не писав до неї листів. Може, гордився? Галя теж знала адресу Петрової матері, але ніхто з них не наважувався написати першим.

Із Галею на фабриці працювала жінка з Волині, і та спитала, чи знає вона с. Мизове? «О, знаю!» – відповіла вона. Більше нічого не питала дівчина у жіночки, бо боялась проговоритись. А так хотілось хоч щось почути про той край, де живе коханий.

Згодом Галина виїхала до тітки у Харків, де осіла на 30 років: вийшла заміж за Петра, але за іншого, народила сина і дочку. Та в 45 років овдовіла. Галя все життя думала про своє перше кохання, адже її почуття не згасали ніколи. У неї з Петром Рихлюком навіть в одному році діти народились: і син, і дочка. І обоє синів назвали Сашками!

Будучи вдовою, свекруха Галі казала: «Шукай собі пару – ти ж сама не будеш…» Та Галя відповіла: «Я можу бути щаслива тільки з Петром Рихлюком, і більше ні з ким…»

Через рік після служби в армії Петро познайомився на роботі з Танею зі Стеблів. Обоє працювали тоді на пошті. Петро – водієм, а Таня – бухгалтером-касиром. Дівчина все намовляла, щоб Петя купив їй цукерок. Почали зустрічатися. І, певне, цукерки «зачарували» їх обох, що вони одружилися. Почалось сімейне життя: виростили сина і дочку, одружили їх, дочекалися внуків. Прожили разом близько 30 років, але чомусь розійшлися – певне, цукерки втратили свої солодощі, і Петро залишився сам. Після розлучення Рихлюк не раз думав про Галю, але ніяк не наважувався написати їй.

…Галя не раз дивилася передачу «Чекай мене». І часто думала: може, написати й собі туди? Адже не раз були подібні історії, як у неї з Петром. Та все чомусь не наважувалась. Думала: про що я буду писати? У нього, мабуть, сім’я, діти, онуки?.. Та коли з телеекрана прозвучали слова ведучого програми: «Відкиньте свою гординю, прощайте образи, пишіть, шукайте одне одного – що б не трапилось у вашому житті. І ви обов’язково знайдете…», Галя Синиця подумала: «Це ж мене стосується – треба діяти!» На передачу, звісно, вона не писала, а написала коротенький лист у с. Мизове, звідки родом Петро. Батьки його давно повмирали, а сам він уже 40 років, як виїхав і живе в Ковелі. Тож поштарка не знала, кому вручити той лист. «Блукав» лист селом аж два місяці, поки хтось зі старожилів не підказав поштарці, щоб через далеких родичів передати лист у Ковель Петру.

Затріпотіло серце радістю у чоловіка. Йому не снилось і не здрилось, що колись до нього озветься перша любов. Лист від Галі він тримав у руках, як дорогу реліквію. Зміст його був простенький та скупенький. У двох-трьох словах жінка написала про своїх дітей, онуків, а в кінці листа – номер телефону. Два місяці Галя чекала відповіді від Петра. Та від нього ні слуху ні духу. Думала: якщо лист назад не повернувся – значить, Петро його отримав. А чому не відписав і не подзвонив – значить, є на те певні причини. Вона вже втратила надію, що Петро колись все-таки озветься.

Та Петро Рихлюк з відповіддю не затягував довго. Одразу ж після отримання листа сів відписувати колишній коханій. Зміст його був ідентичний Галининому листу, в кінці якого він теж написав свій мобільний номер телефону. Галина невістка все допитувалась свекруху: «Що то за лист і від кого? Може, від якогось жениха?.. Дайте я його прочитаю». Та Галя сказала: «Це мені лист прийшов, і я буду читати його сама».

…Галя до Петра зателефонувала о 10 год. ранку, щоб у той час він був на роботі, а не вдома. Бо ж не знала, який його сімейний стан і яка буде реакція. Телефоном вони розповіли одне про одного все. Знаючи, що Галя овдовіла, а Петро ось уже 8 років як живе сам – чоловік одразу сказав: «Приїжджай!» І знову почалася тяганина: хто до кого поїде?

Галя на пенсії – їй легше, а Петру треба ще до Нового року працювати, щоб піти на пенсію. Так що мусить їхати Галя. А ще він додав: «Хочеш бути щаслива – приїжджай, не повторюй помилок молодості. Цього року я наробив сам тушонок, а на наступний рік хто буде робити?..» Петро Рихлюк дуже переживав, щоб Галя часом не передумала їхати до нього. Навіть свою сестру «підключив» до цієї справи, яка теж кликала жінку до свого брата, бо не хотіла, щоб він сам доживав віку.

Галина подруга молодості все відговорювала її: «Куди ти їдеш? Воно тобі треба на старості літ?..» Галя перед від’їздом пішла попрощатися до своєї тітки. А та питає: «Куди ж ти зібралася, дитино?..» А та й розповіла все: куди їде і до кого. Тітка слухала-слухала та й каже: «Ще такої Санта-Барбари у нас не було…»

Дочка і син схвалили мамин вибір. Всі гуртом виряджали її в дорогу. Зять взяв квиток, посадив у поїзд і сказав: «Мамо, ви додому не вертайтесь! Щасливої дороги!»

До самого Ковеля сон Галі не брав. За вікном вагона мелькали чужі краєвиди, її мучила думка: як зустріне Петро, що її чекає? Та, зустрівши кохану на пероні вокзалу в Ковелі, Петро думав, щоб швидше сісти в машину і везти її додому.

Їхню зустріч готувала сама доля. Вона, мабуть, не раз каялась, що розвела Петра Рихлюка і Галю Синицю в молодості. Але краще пізно, ніж ніколи. Здавалося, що розійшлися назавжди. Та потім, змилувавшись, через 40 років звела їх докупи. Їхня перша любов випробувана часом – довжиною в ціле життя. Створивши кожен окремо свою сім’ю, і гадки не мали, що колись, на схилі літ, все-таки будуть разом.

…Петрова родина була не проти, щоб зійшлися дві одинокі долі. Його діти давно казали: «Знайдіть собі, тату, жіночку і живіть. Що ж ви будете самі?..» Наступного дня після приїзду Галина з коханим поїхали до Петрової сестри, яка з радістю їх прийняла і сказала: «Тепер ти, братику, не сам. Я спокійна, що біля тебе хтось є».

Недавно у Петра була операція. І Галя весь час сиділа в лікарні біля коханого, не залишала його ні на мить. Насадила господиня багато квітів, які так любить її милий. Вони обоє дуже щасливі, до них ніби друга молодість вернулась.

До матері в гості приїжджала дочка з дітьми, щоб побачити, куди Галя вийшла заміж і за кого. Їм тут дуже сподобалось: вони побували в Колодяжному, де жила Леся Українка, відвідали визначні місця Ковеля, відпочивали на Світязі. Діти Петра і Галі подружилися між собою і раді за батьків, що вони зійшлися на старість. А головне – що вони люблять одне одного. Скоро Рихлюк піде на пенсію, і буде більше часу наздогнати згаяне. А поки що свою турботу, ніжність і повагу щомиті дарує Петро своїй коханій. Навіть гойдалку у дворі біля квітів зробив, де вони літніми вечорами відпочивали, згадуючи своє минуле, юність.

– А чого я маю ховатися від людей і соромитися свого щастя? – каже Петро. – Я щасливий, що на старості літ сам не залишусь, що я комусь ще треба… А найголовніше – в моєму серці вирує любов! А вона, як та теорема, яку треба доводити щодня, що я й стараюся робити.