Життя

Завдяки сусідам дівчина переборола страх і стала мамою

Завдяки сусідам дівчина переборола страх і стала мамою

Три роки тому ми з чоловіком переїхали в інший мікрорайон міста, де, продавши нашу двокімнатну квартиру, придбали трикімнатне житло з красивим краєвидом з вікна. Перевезли меблі, все розставили – і влаштували святкову вечерю. Приїхали родичі, забрали від батьків дітей і чудово провели час. Провівши рідних до першої зупинки громадського транспорту, ми з чоловіком поверталися назад.

– Кохана, я зайду в магазин по цигарки, – мовив він. – А ти почекай тут, або ходімо разом.

– Ні, я поволі піду вперед, а ти наздоженеш, – відповіла я. – Добре?

Увійшовши до під’їзду я раптом почула, як на  східцях, що вели до підвалу, хтось плакав. Та так жалісно, що у мене стислося серце.

– Хто тут? – прошепотіла. – Хто це плаче?

На мить плач затих, а тоді людина, яка сиділа внизу на східцях, повернулася до мене і розридалася.

– Не чіпайте мене, – тихо відповіла вона, схлипуючи. – Ідіть собі.

– Ну і як я можу пройти мимо, коли тобі погано? – відповіла я, спускаючись до дівчини. – Якщо ти плачеш – значить, тобі дуже погано, правда?

У відповідь вона лише ствердно кивнула головою і знову зайшлася плачем. Я ж зовсім розгубилася, бо не знала, що говорити, з чого почати нашу розмову.

– Послухай, можливо, ти голодна? – раптом запитала я ні з того ні з сього. – Ходімо до мене…

– Кохана, де ти? – почувся раптом голос чоловіка. – Ти тут?

– Так, – відповіла я. – Тут у дівчинки трапилося горе, запросімо її до нас на вечерю.

Я бачила, якими здивованими очима дивився чоловік то на мене, то на худеньку постать заплаканої дівчини, яка, як на холоднючий вечір пізньої осені, була одягнена явно не по погоді. Було видно, як вона тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Однак мій Сашко, дякувати Богу, має гарний характер і розуміє мене, як-то кажуть, з пів слова.

– Звісно, ходи до нас, – мовив він до незнайомки. – Зараз я поставлю чайник і заварю смачний чайок…

За декілька хвилин дівчина сиділа у нас на кухні. Було видно, що їй незручно, коли я, наклавши на тарілку усіляких смаколиків, поставила її перед нею. Однак вона була голодна, тож поволі почала їсти.

– Звідки ти? – запитала я, наливаючи горня чаю. – І як тебе звати? Мабуть, здалеку?

– Ні, – заперечливо хитнула вона головою, і її очі враз наповнилися сльозами. – З третього поверху. Мене… мене батьки прогнали.

І вона знову безутішно заридала...

Виявилося, що Юля, а саме так звали доньку наших сусідів, які жили двома поверхами нижче, навчалася в училищі на кондитера. І під час практики в одному з ресторанів міста завагітніла від адміністратора ресторану. Коли повідомила новину молодому чоловіку, то він наказав негайно зробити аборт і забути про нього.

– Тоді я вирішила поговорити з мамою, – схлипнула дівчина. – Надіялася, що вона мене зрозуміє і придумає щось. Та вона відразу покликала батька, а він, почувши про все, кинувся і побив мене. Обізвав поганими словами, сказав, щоб негайно йшла робити аборт і не соромила його сиву голову. Мовляв, старша донька і слухняна, і добра, і заміж вийшла, діток має, а молодша, тобто я, – справжня шльондра. Мама подзвонила до лікаря і домовилася про аборт…

– А ти не хочеш його робити? – перебила її я. – І тому пішла з дому, так?

– Ні, я дуже хочу його зробити і позбутися цього всього, – заперечила Юля. – Завтра на дванадцяту мама повезе мене до лікаря. А на ніч батьки вигнали мене з квартири. Мовляв, щоб посиділа на вулиці, подумала про свій вчинок…

…Спершу я навіть не знала, що й сказати. Дівчина пила чай з печивом, а я думала, як побудувати нашу розмову далі. Заглянувши у спальню, побачила, що чоловік спить. Тож, повернувшись назад, повела нашу нічну гостю в дитячу. Наші дітки – п’ятирічна донька і трирічний синок – тихенько посапували. Приглушене світло нічника м’яко освітлювало кімнату.

– Присядь, – мовила я. – Хочеш, я розповім тобі свою історію? Коли я навчалася в інституті, то думала лише про навчання, ніяких романів, закоханості, побачень. Опісля  пішла на роботу і там працювала дуже багато, бо знала, що повинна допомогти батькам, які навчали чотирьох молодших братиків і сестричок. Тож заміж вийшла, коли мені було за тридцять. Коханий чоловік, з якими придбали малосімейку, цікава робота, яка гарно оплачувалася, здавалося, живи й радій. Проте виявилося, що я не можу мати діток.

Ти не уявляєш, як важко з цим змиритися. Я їздила по лікарях, бабках, травниках… Однак все було марно. Тож ми вирішили всиновити дитину. Так у нас з’явилася донька, а через рік трапилося диво: я завагітніла і народила сина. І повір, що сьогодні для нас найбільше щастя – це наші діти… Тобі сьогодні дуже важко, бо тебе зрадили і коханий, і батьки, на розуміння яких ти надіялася. Але не роби того, що заплановано на завтра. Розумієш, сьогодні ситуація така, а завтра ніхто не знає, якою вона буде… А зроблену помилку буває неможливо виправити...

Тієї ночі ми розмовляли довго-довго. Переважно говорила я і вранці,  коли Юля ще спала на дивані, зателефонувала до однієї самотньої жінки, яка жила на околиці міста і постійно нарікала на те, що вона нікому не потрібна. Поговоривши з нею, пояснила ситуацію – і попросила допомоги. За годину чоловік відвіз Юлю до Ольги Степанівни.

А через три місяці я дізналася, що мені пропонують поїхати на рік на стажування за кордоном. Ми вирішили не втрачати можливості, тож я стала збирати речі і вже за тиждень летіла до Мюнхена. Вдень робота, ввечері  я поверталася до готелю і спілкувалася з рідними. Моя мама переїхала до нас, аби доглядати за дітьми і виконувати усю хатню роботу. Тож бачилися ми кожного дня, однак спілкування по Скайпу – це одне, а так хотілося обійняти діток, маму, поцілувати чоловіка.

Я частенько відвідувала різні магазини та супермаркети, де під час різноманітних акцій купувала рідним одяг, різні смаколики, іграшки, і все це раз на місяць посилкою відправляла до України. Так минув рік, а за ним, щоправда, вже на Батьківщині, ще один.

Про Юлю я зрідка згадувала, однак номер телефону Ольги Степанівни десь загубився, а поїхати до неї мені все ніяк не виходило.

– Можливо, прогуляємося парком? – запропонував якось чоловік. – Погода чудова, та й діти просяться на атракціони.

– Звісно, – я пригорнулася до нього. – І я теж хочу на каруселі...

Тож в неділю вранці ми поснідали і подалися в парк. Гуляючи алеєю, я раптом відчула, як мене хтось взяв за лікоть. Оглянувшись, побачила молоду, гарно одягнену жінку, а біля неї – маленьку дівчинку з хвилястим волоссям.

– Донечко, завдяки цій тьоті ти живеш, – мовила раптом жінка, і її очі наповнилися сльозами. – Скажи тьоті дякую.

– Дякую тобі, тьотя! – мовило дівча. – Чуєш, тьотя?

– Юля? – я нарешті впізнала в цій жінці нашу нічну гостю. – Це ти, Юля?

Заплакавши, вона ствердно кивнула головою і крізь сльози розповіла, що Ольга Степанівна прийняла її наче рідну доньку. Залишила жити у себе, а коли Юля народила Ксенію, то забирала її з пологового.

– Вона ж глядить донечку, поки я на роботі, – розповідала Юля. – А я працюю в шкільній їдальні, вечорами прибираю у приватній стоматологічній клініці. І я… я вас так часто згадую. Ви мали рацію: Ксенія для мене – найбільший скарб у житті. Дякую, що ви тоді не дали мені наробити дурниць.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: діти
В тему

Останні матеріали