«Я поїхала з Маріуполя ще 24 лютого. Але думками і серцем залишаюся там і досі»

В Маріуполі  Юлія, зв’язківець однієї з бригад Повітряних Сил ЗСУ,  народилася і навчалася, тому їй, зізнається, невимовно боляче розуміти, що міста, яке вона знала і любила, вже не існує.

Попри це, кожного дня вона шукає новини про нього, передивляється фото та відео зруйнованих будівель, які вдається знайти в Інтернеті, і щоразу подумки повертається до ранку, який змінив її життя так само, як і мільйонів українців.

–  Мені й досі важко згадувати 24-те лютого. На той час ми дислокувалися у Маріуполі, в районі аеропорту. О четвертій годині ранку я заступила на патрулювання, і буквально через 20 хвилин підрозділ був піднятий по тривозі. Тоді ми ще не розуміли, що відбувається і що на нас чекає. Рано вранці почався масштабний обстріл. Спочатку росіяни вдарили «Іскандерами».

Коли почули звук, подумали, що над нами пройшов літак, і тільки потім, коли побачили вибух, зрозуміли, що це була ракета. Після цього ми отримали наказ вийти з об’єкту, вивезти техніку з-під удару та зберегти життя особового складу, – згадує Юлія. – Чи було страшно? Якщо чесно, на страх та паніку просто не було часу. Три жінки і два хлопця – це був весь наш особовий склад, який мав зібрати техніку, апаратуру й вийти. Тому нам потрібно було сконцентруватися. Коли вже зібралися в колону, по нас вдарили «градами». А потім ще раз прилетіла ракета. Нам дуже пощастило, що вона не розірвалася, завдяки цьому всі вціліли.

Буквально через 20 хвилин після того, як ми залишили місце дислокації, цього об’єкту більше не існувало, його просто знищили…  

Тільки через добу, коли опинилися на умовно безпечній території, прийшло усвідомлення того, через що довелося пройти.

– Ми тільки тоді зрозуміли, що півтора дні нічого не їли, крім двох шматків чорного хліба, які дивом опинилися в машині. Ми поділили той хліб на трьох і, здавалося, жоден із нас нічого смачнішого в житті не куштував, – посміхається військовослужбовиця. – Я цей хліб ніколи не забуду…

Назавжди у пам’яті залишиться і картина, яку побачила Юлія, виїжджаючи з міста.

– Нам назустріч їхала колона наших танків. Весь наш особовий склад досі згадує тих хлопців, які заїжджали в місто 24 лютого – світлі, зі щирими посмішками, гордість у очах захисників… Хоча всі розуміли, що вороття назад може й не бути, – зітхає вона. – Усі захисники України – солдати, сержанти, офіцери – справжні герої. І скільки їх серед українців! Тільки в нашій частині троє авіаторів мають звання Героя України. Двоє отримали його посмертно. Про смерть одного з льотчиків мені написав син: «Мамо, загинув тато мого однокласника». Я заклякла… Розумію, що маю щось відповісти, але не знаю, що… Потім написала: «Синку, скажи, що його батько – герой, ми ніколи його не забудемо і завжди пишатимемося».

Після Перемоги найбільшим бажанням Юлії є повернення до Маріуполя. 

–  Я неодноразово думала над тим, чи готова я на власні очі побачити те пекло, на яке мій Маріуполь перетворила росія. Готова. Я хочу побачити, яким його зробила росія і яким він буде, коли ми його відбудуємо, – говорить вона. – Це моя найзаповітніша мрія.

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.