Життя

Це була любов на все життя

Це була любов на все життя

Вони прожили довге і щасливе життя. Разом ділили навпіл радощі й тривоги, мов пара білих лебедів, пронесли крізь усе життя свою лебедину вірність. Скрізь разом, починаючи зі шкільної лави і до кінця життя.

Затужив-засумував лебідь за лебідкою, і рівно через два місяці не стало і його – пішов з життя слідом за дружиною, бо лебеді поодинці не живуть, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Ковельчанин Анатолій Палюх народився у сім'ї простих робітників. Його батько був маляром-реставратором – розмальовував куполи церков, робив людям ремонт у будинках. Мама була домогосподаркою, займалася вихованням дітей.

Коли Анатолію виповнилося 6 років, батьки віддали його у школу «повшехну» (польську) № 3, в якій два уроки на тиждень викладали українську мову. А у всіх інших школах міста й цього не було. Всі предмети викладали лише польською мовою. Вчителі теж були поляки.

подружжя Палюхів
подружжя Палюхів

Анатолію легко давалися всі предмети, тому вчився найкраще в класі. У 1939 році закінчив 7 класів польської школи № 3 на «бардзодобже». Випускники повинні були обов’язково знати польську конституцію. Маючи за плечима 84 роки, пан Анатолій розказував напам'ять польською мовою 1 розділ польської конституції.

Він дуже любив науку і вирішив вступити до мернічої гімназії (по техніці та механіці) у Ковелі. На той час у місті діяли 4 гімназії, і всі польські. Українцю дуже важко було вступити до цих закладів. Все залежало від національності і віросповідання. Якщо ти поляк і католик – будь ласка. А всім іншим дорога до навчання закрита.

Незважаючи на національно-релігійний утиск, Анатолій успішно склав екзамени у гімназію. Бо й серед поляків були добрі душею викладачі, які оцінили знання хлопця і зарахували його на навчання. Що б його не спитали – він все знав.

Але вчитись не довелося, бо у 1939 році почалася війна: німці напали на Польщу. Всі школи у місті закривали, хоча німці до Ковеля ще не дійшли. А прийшли радянські війська – і почали знову у Ковелі відкриватися школи, де все навчання велося уже рідною українською мовою.

У вересні того ж року Анатолій пішов навчатися у середню школу № 1 міста Ковеля. Починав знову з сьомого класу. Велика Вітчизняна війна перекреслила плани хлопця. Почався масовий вивіз молоді до Німеччини. Анатолія теж могли забрати, бо хлопець був міцної статури, високий, кремезний. Та батько переховував сина.

Але есесівці якось спіймали юнака та відправили працювати на електростанцію (така була колись у Ковелі), яку змонтували у колишньому млині. У його механічній частині була електростанція. Анатолій працював кочегаром за колючим дротом, під наглядом поранених німців, які лікувалися у ковельському військовому госпіталі.

У липні 1944 р., приписавши собі один рік, щоб бути старшим, пішов добровольцем на фронт. Зручним кулеметом пройшов Польщу, Німеччину. Був важко поранений під Берліном. Нагородили його бойовим орденом. У Грузії  лежав у госпіталі. Після шпиталю пішов вчитись в 9 клас школи № 3, яку закінчив з золотою медаллю.

подружжя Палюхів
подружжя Палюхів

Батько був на врученні медалі синові. Скільки гордощів і радості було тоді в сім'ї Палюхів! А ще стимулом і бажанням до навчання стала однокласниця – красуня Ніна Дричик, з якою хлопець дружив ще з дев’ятого класу. Це була любов на все життя. Дівчина теж добре вчилася, але юнак все-таки краще знав за неї всі предмети.

Молоді закохані випускники Ніна та Анатолій далі крокували життєвими дорогами. Хлопець вступив до Львівського політехнічного, дівчина – до Луцького вчительського інституту. Навчання у вишах і далека відстань не заважали стосункам закоханих. Їхнє кохання переросло у міцну дружбу і любов, які вони пронесли крізь усе своє життя.

Він для неї, а вона для нього були першими і останніми коханими людьми. В Анатолія ніколи не було місця у серці для іншої дівчини, тільки для неї, коханої жаданої Ніночки, яка згодом стала його дружиною.

Після закінчення вишів молодята одружилися. Весілля було скромним. Ніна Палюх пішла працювати вчителем у село біля Львова, щоб було за що жити. Анатолія направили на роботу головним енергетиком львівського хлібокомбінату. Молодим спеціалістам одразу дали трикімнатну квартиру у Львові.

Щастю молодих не було меж. Дах над головою є, робота є. Молоде подружжя вирішило не зупинятись на досягнутому. Ніна Павлівна заочно вступила до Львівського педінституту на філолога, а чоловік вступив в аспірантуру на той самий факультет і того ж інституту.

Згодом у сім'ї народилося двоє синів. До виходу на пенсію сім'я Палюхів жила і трудилися у Львові. А потім сім'я змінила львівську квартиру на ковельську і переїхала на землю своїх батьків. У вільний час Анатолій Степанович писав вірші. Разом із дружиною перебирали у пам'яті прожиті роки. Та одного жовтневого дня не стало Ніни Палюх. Затужив за нею чоловік, журився, що на старість лишився сам. Та так  затужив, що й сам через два місяці після смерті дружини пішов із цього світу.

Галина Оліферчук

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: стосунки, кохання, Долі
В тему

Останні матеріали