Люди

«Радіація зашкалювала, а влада вигнала дітей на демонстрацію»

«Радіація зашкалювала, а влада вигнала дітей на демонстрацію»

26 квітня минають 35 років відтоді, як Україну спіткала страшна трагедія, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Цю катастрофу сучасні дослідники вважають у п’ятсот разів шкідливішою за вибух атомної бомби, в 1945 році скинутої на Хіросіму. Її наслідки – безмежні людські втрати та незмірна шкода, завдана здоров’ю усієї нації.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

Ми зустрілися зі свідком тих подій, ліквідатором аварії на ЧАЕС лучанином Сергієм Комарецьким, аби пригадати, як це все було.

За словами Сергія Комарецького, коли сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, йому було 19 років, і він у Львові проходив строкову службу у спецбатальйоні міліції (такий собі спецназ внутрішніх військ Радянського Союзу). Вони були підпорядковані напряму Москві і могли за дзвінком бути впродовж доби перекинуті в будь-яку гарячу точку. Так вийшло і з Чорнобилем.

– Наш батальйон було направлено 3 травня у зону Чорнобильської АЕС. Та ще 1 травня ми повинні були забезпечувати громадський порядок на демонстрації з нагоди Дня міжнародної солідарності працюючих. Незважаючи на радіаційний фон, що зашкалював, демонстрація все ж відбулася, радянське керівництво замовчувало всю правду про Чорнобиль. Діток вигнали на ходу, йшли школярі, йшли учні ПТУ. Чимало малюків були як глядачі з кульками та прапорцями. Була гарна погода, люди навіть не підозрювали, яке лихо їх може спіткати. Молоді мами із дітками гуляли містом. Це вже минуло чотири дні після аварії, і кожна нормальна країна уже била би на сполох.

Про чорнобильську катастрофу, 35-ті роковини якої ми відзначимо 26 квітня, лучанин Сергій Комарецький дізнався від командування. Хоча масштаб катастрофи йому, солдату стокової служби, звісно ж, були не відомі.

– Нас зібрало керівництво батальйону. Оголосили, що наша частина має бути приведена у бойову готовність і маємо бути готові відправитись у зону лиха. По телебаченню ще тоді нічого не передавали, то була закрита інформація, нас попередили, що про це не можна говорити, не писати про це листів  рідним і друзям. І буквально днів за п’ять-сім нашу частину було перекинуто під Київ. Ми були досить обізнаними військовослужбовцями. На той час Союз готувався до різних збройних конфліктів, в тому числі і ядерних. Тож  небезпечність ситуації ми усвідомлювали. Коли ми вже під’їжджали ближче до Києва, а нас везли потягом, ми стали бачити, що, хоч і на вулиці травень, буяє зелень, а верхівки дерев із геть пожовклим листям, особливо це було видно на хвойних деревах. І це стало нас насторожувати. Адже для 18-річних, 19-річних хлопців ця поїздка сприймалася як весела пригода. Як показало життя, це було небезпечне відрядження.

Уже у Києві сформували зведений загін внутрішніх військ в Україні і Молдові.

Поруч із нами були хлопці із Дніпропетровського, Кишинівського і  Донецького батальйонів. Ми були сформовані в колони. Нам були видані спецзасоби – найпростіші респіратори. І ми виїхали в ліс у зоні межиріччя Тетаріви і Прип’яті в село Дитятки. Там мали нести службу – охороняти громадський порядок під час відселення. Нас вразило те, наскільки радянська влада підходила до відселення людей неконструктивно. По одну сторону села колючий дріт, а з іншої – тракторист у майці оре поле і курява стовпом стоїть. Чому курява? Бо розстрілювали хмари, аби не було дощів і радіація не йшла у стічні води і не заражала Прип’ять, Дніпро. Травень 1986 року запам’ятався і тим, що було дуже спекотно, під 30 градусів, на небі ні хмаринки. Курява. Наші респіратори витримували годину максимум. Ми їх використовували, коли нас перекидали до зони несення служби. Службу ми несли подобово. Добу працювали, добу відпочивали. Жили ми в лісі. Коли приходили на відпочинок, то нам давали медикаменти на основі йоду, вважалося, що це допоможе вивести радіацію.

Як зізнається Сергій Комарецький, людям при відселенні не говорили правди, що вони вже туди не повернуться. Їм давали мало часу на збори, і вони дуже обмежену кількість речей могли взяти з собою. Більше від десяти кілограмів ручної кладі на одну людину не можна було брати.

Люди плакали, не розуміли, що відбувається. Вони залишали домівки, меблі, техніку навіть автомобілі. Наше завдання було стежити за громадським порядком, щоб не було паніки. А траплялося різне, одна жінка навіть кинулася під солдатський БТР, зрештою вона залишилася живою, а солдата, який був за кермом, довелося відкачувати.

Промишляли у зоні відчуження і мародери. І хоч як не намагалися військові та правоохоронці зупинити це – нічого не вийшло. Тепер квартири і хати стоять повністю розграбовані.

Мародери були. В кожному суспільстві є такі люди, які хочуть нажитися на чужій біді. Скористатися моментом, коли одні йдуть і виконують свій обов’язок, а інші ідуть красти. Під час самого відселення людей фактично мародерів не було, адже дуже багато було військ, правоохоронних органів, міліції, підрозділів Комітету державної безпеки. Коли вже трохи все заспокоїлося, збудували саркофаг, отоді активізувалися мародери. Знімали шифер, віконні рами, крали двері. Крім цього, зі всього Радянського Союзу збиралася будівельна техніка – усе, що могло допомогти у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. Був досить жорсткий дозиметричний контроль. І коли машина пропрацювала 2 – 3 доби, вона вже зашкалювала, це вже була не машина, а вбивця. І були цілі кладовища цієї техніки. Тож насамперед розтягували ці могильники. Свої ж люди, які жили за декілька кілометрів від тієї зони, залазили, розбирали.

Минуло вже 35 років із дня чорнобильської катастрофи, за цей час держава з кожним роком все менше і менше опікується чорнобильцями.

У нас дуже непогане законодавство на рахунок чорнобильців, але закони не виконуються. Люди зараз позбавлені пільг, які їм надала держава, за те, що вони поклали своє життя і здоров’я у Чорнобилі. Позбавлені чорнобильці санаторно-курортного лікування, пільг у черзі на отримання безкоштовного житла. Я не знаю випадку, щоб за останні 10 років чорнобилець одержав безкоштовне житло у Луцьку. Багато хто з дітей, які народжені від ліквідаторів, мають вроджені вади здоров’я. Колись для них також було безкоштовне лікування. Тепер цього немає. Держава забула про подвиг ліквідаторів.

Галина Баран

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: чорнобиль, Україна, аварія
В тему

Останні матеріали